Муфтій ДУМУ «Умма» в ефірі ATR — про капеланське служіння, боротьбу за людей на окупованих територіях та універсальність ісламських цінностей

У розмові з ведучою Ельмаз Асановою в рамках програми Göñül göñülden (крим. «Від серця до серця») на телеканалі ATR муфтій Саід Ісмагілов поділився з глядачами історією створення Управління військового капеланства мусульман України, розказав про «режим радіомовлення» в контактах з окупованими територіями, а ще про важливість релігійної ідентичности та вміння не зачаровуватися людьми. Пропонуємо вашій увазі основні моменти бесіди; всю розмову можна подивитися за посиланням.

Розповідаючи про початок капеланського служіння, шейх Саід, що й сам капелан, пояснив, чому вони досі здійснюють його на волонтерських засадах:

— Коли створювався інститут військового капеланства в Україні, на штатні позиції військових капеланів не потрапило жодного мусульманина. Наше служіння й досі лишається волонтерським: за наявности часу й за першої можливости, за погодженням з командуванням військових частин, виїздимо на передову на тиждень-два.

Попри те, що Військове капеланство мусульман України передусім створене для відправлення похоронних релігійних ритуалів для загиблих на фронті мусульман, доволі скоро стало очевидним, що живі потребують капеланського служіння більше за мертвих. З набуттям практики служіння з’явилося повне розуміння всього спектру потреб бійців, які можуть задовольнити капелани: психологічна підтримка, духовні настанови, гостинці з тилу — це все не дає бійцям зневіритися в собі та в тому, що в тилу про них пам’ятають та дбають про них. <…>

— У травні 2014 року загинув мусульманин, прихожанин Луганської соборної мечеті, що воював у батальйоні «Айдар» — Артем Нетруненко його звали, позивний «Умар». Телефонують мені українські військові й кажуть: «Тут у нас є загиблий мусульманин, і ми не знаємо, як його поховати… Нехай хтось приїде й поховає його за мусульманським звичаєм». <…>

— Коли ми лише створили Військове капеланство, передусім думали про поранених у госпіталях та загиблих на фронті. Але потім, коли почали з ними [з вояками-мусульманами] зустрічатися, з’ясувалося, що з цими людьми треба розмовляти, адже бути на війні, в окопах — це стрес. А стрес — це потреба виговоритися, довіритися. Можливо, просто посидіти поруч з людиною, якій довіряєш, і помовчати. Ми зрозуміли, що має бути й психологічна сторона, не лише практична. Імам-капелан має їхати до людей, бути поруч, вислухати, підказати й підтримати, тому військове капеланство — дуже важлива ініціатива, покликана допомагати мусульманам.

За відсутности точної інформації про кількість і дислокацію мусульман на фронті — цієї інформації не має навіть Генштаб, бо вони не ведуть облік релігійної належности військовослужбовців, — було б неможливо зорієнтуватися, де саме потрібна підтримка імамів-капеланів, якби їхні контакти не передавалися між бійцями-одновірцями, й ті не виходили на зв’язок самі. <…>

— Ми вже маємо певну репутацію, повагу та довіру з боку мусульман — і вони нас дуже легко знаходять. Кажуть: «Ми — на такій і такій позиції, у такій і такій військовій частині. Приїжджайте, браття, будь ласка!» Одного разу довелося навіть одружувати мусульман-молодят на фронті: молодого-бійця та молоду-парамедика з 92 бригади. Вони вирішили, перебуваючи на позиціях в Авдіївці, де кожен день може стати останнім. І вони вирішили не відкладати зі створенням сім’ї. <…> Ми приїхали до Авдіївки й недалеко від позицій знайшли тихе безпечне місце, і провели їм ніках (обряд релігійного шлюбу. — Ред.). Люди прийшли просто з позиції, у військовій формі — ми їх одружили, і вони знову повернулися на позицію.

Відповідаючи на питання про те, чи вдається впливати на проукраїнське населення окупованих територій, пан муфтій порівняв просвітницьку роботу ДУМУ «Умма» та свою особисто з радіо, що веде мовлення, але не чує своїх слухачів, адже давати зворотний зв’язок і казати, що думаєш насправді, на окупованих територіях небезпечно для життя. Утім поодинокі вісточки дають надію, що «промивка мізків» не діє на тих, хто має критичне мислення, і що там стежать за подіями на вільній частині України:

— Приміром, у Соборній мечеті Донецька, де я деякий час був імамом одразу після завершення навчання, зараз така ситуація, що перед джума-намазом беруть окремі витяги з мого фейсбука й зачитують їх прихожанам, принагідно розповідаючи, який я «покидьок, негідник та мерзотник». І люди сидять, зітхають, кажуть: «Ай-яй-яй, як погано! Як же він міг!» — а потім ідуть і телефонують мені: там про тебе таке й таке казали, але ж ти розумієш, що ми в це не віримо.

Згадавши окуповані території, ведуча відзначила важливість постійного відстеження подій в окупованому Криму в дописах шейха Саіда й попросила його й далі не лишати це висвітлення.

Міркуючи про основні принципи Ісламу, муфтій зазначив, що вони не містять чогось такого, що не відповідало б загальнолюдським уявленням про добро і зло, та зауважив, що чимало народів свого часу навернулися в Іслам завдяки високій моральності купців-мусульман, що приїздили до тих країн.

Відповідаючи на питання пані Асанової, де проходить межа між щирістю та лицемірством у прагненні бути «хорошим мусульманином», шейх Саід відказав, що головне — бути щирим у своїх стосунках з Богом, а не з людьми:

— Неможливо догодити всім. Навіть пророк Мухаммад (мир йому і благословення) — найвеличніша людина в історії, ладна віддати своє життя за інших та віддати все, що має, сиротам, удовам, іншим знедоленим, — навіть він мав ворогів і не подобався комусь. <…> Тож неможливо бути «хорошим для всіх». Варто дотримуватися основних принципів Ісламу <…>, які абсолютно збігаються з загальнолюдськими уявленнями про добро і зло. <…> Всевишній дає базові цінності, вкладаючи їх у душу, природу кожної людини. Якщо жити по совісті й за Божественними цінностями — матимеш щастя і спокій. <…>

— Мені пощастило з учителями. <…> Мені траплялися винятково хороші люди, які позитивно транслювали ісламські цінності. Вони могли навчити, їх можна було брати за взірець та джерело натхнення. Дивлячись, як ці люди розуміють і практикують Іслам, я вчився в них. <…>

— Ви знаєте, до феномену розчарування слід ставитися спокійно. Життя людини складається з розчарувань. Ти можеш думати про людину добре, а вона може в чомусь помилитися, й це тебе засмутить, адже ти був про людину кращої думки. Але я завжди кажу людям: не дивіться на мусульман, але дивіться на Іслам, бо Іслам — досконалий, а мусульмани просто люди. Будь-яка людина схильна помилятися. Безгрішними були лише пророки, а тепер пророків серед нас нема. Ми звичайні люди, і кожен має, образно кажучи, своїх «тарганів у голові»: десь можна дати слабину, десь помилитися, десь піддатися своїм пристрастям. Можливо, певні риси характеру роблять людину «нелегкотравною», нестерпною для інших — це все природно, тому не зачаровуйтесь людьми — і не муситимете розчаровуватися в них.