Мурад Путилін про служіння капеланом, проблеми мусульман на передовій та вплив війни з РФ на власну ідентичність

Нещодавно голова Військового капеланства мусульман України при ДУМУ «Умма» Мурад Путилін завітав до студії Громадської організації «Взаємодія». Разом з ведучим Андрієм Гришаніним, з яким пан Путилін познайомився на фронті, вони мали цікаву бесіду про становлення інституту військового капеланства в Україні, вплив війни з Росією на свідомість бійців та самосвідомість самого імама-капелана, вплив співпраці капеланів різних релігій на дух братерства у військовому підрозділі, проблеми та потреби бійців-мусульман на фронті. Наводимо майже дослівний запис їхньої розмови (відео — за посиланням).

— Чому саме шлях капеланства? Яка твоя місія у цій війні між Росією та Україною?

— Все почалося з кінця 2014 року, коли через агресію Росії люди стали на захист нашої країни, і, звісно, мусульмани також не лишилися осторонь. У батальйоні «Айдар» загинув юнак-мусульманин, і командування звернулося до ДУМУ «Умма» для проведення поховального обряду. Тіло було в Дніпрі, у моргу лікарні Мечникова. Саме тоді ми остаточно вирішили: на передовій — як у ЗСУ, так і в лавах добробатів — є мусульмани, отже треба зареєструвати у складі нашого духовного управління Капеланську службу мусульман України. Власне, це ми й зробили.

Звісно, наша місія — передусім духовна підтримка живих мусульман, що захищають Україну у лавах ЗСУ, і задоволення їхніх духовних потреб, але доводиться й в останню путь проводжати.

— З якими духовними проблемами звертаються до тебе як капелана військовослужбовці?

— Це передусім підтримання зв’язку з Богом. У мене є один знайомий капелан із Київського патріархату (ПЦУ. — Ред.), отець Костянтин. Він сказав дуже хороші слова, я хочу процитувати: «На війні, в окопах, не буває невіруючих». Звісно, що під час військових дій, коли життя людини на волоску, й невідомо, що буде наступної миті — поранять тебе чи вб’ють, — людина звертається до Всевишнього.

Так, мусульмани не потребують капелана для щоденних молитов — це індивідуальний обов’язок кожного, але капелан потрібен, щоб поспілкуватися, вилити душу, вирішити певні питання, що пов’язані саме з духовністю. У цьому й полягає його роль — так би мовити, у морально-психологічній підтримці військових.

— Чи змінила тебе ця війна і як саме?

— Знаєте, я за етнічним походженням росіянин, і до війни я себе стійко асоціював з росіянством. Але після 2014 року, коли це все почалося, я зрозумів, що ніякий я не росіянин — я українець. Так, російського походження, але все-таки українець. Звісно, це дуже сильно мене змінило.

А загалом і війна, і поїздки на фронт, «на нуль», і це капеланське служіння дуже людину міняє. І попри те, що раніше моя робота — хоча «робота» це не влучне визначення — моя життєдіяльність, — була пов’язана з духовними практиками, з ініціативами для мусульман: я голова мусульманської релігійної громади у Харкові; є недільна школа, де я викладаю, діти, з якими я займаюся... — з початком війни з’явився новий прошарок населення. Це чоловіки, що «грають» зі смертю, й ти перебуваєш із ними — звісно, така атмосфера дуже людину змінює.

— Як на сьогодні розвинувся інститут капеланства в Україні?

— Тут можна дуже довго говорити. У мене дуже багато знайомих капеланів, різних релігій та конфесій: греко- та римо-католики, Київський патріархат (ПЦУ. — Ред.), чимало протестантів. Ми співпрацюємо, і в нас навіть цікавий проект: ми разом виїжджаємо й разом служимо. Звісно, на місцях ми вже працюємо кожен зі своєю паствою, але така міжрелігійна команда капеланів може разом 4–5 діб їздити «по нулях». Плюс то тут, то там когось зустрінеш із капеланської братії…

Спершу всі капелани їздили як волонтери, бо всі знають, що військові потребують духовної підтримки. Ну, ми й їздили, возили з собою якісь смаколики й речі, як зазвичай буває. І під час таких виїздів люди часто до нас підходили, бо вони мають потребу в духовності, потребу поговорити про Бога, про майбутнє, про те, що чекає на людину після смерті… Адже чимало людей, незалежно від віросповідання, думають, що вони міцні та сильні духом, але, потрапивши на війну, вони розуміють, що без віри вони — нуль.

На війні, як ніде, стає очевидно, що життя може обірватися будь-якої миті, а що там, далі, за межею життя та смерті? Тому приїзд капеланів щоразу був подією — їм завантажували мізки (своїми проблемами й переживаннями. — Ред.) та язики, змушували їх говорити й говорити.

У тих же арміях країн НАТО — Великій Британії, Канаді, США тощо — є інститут капеланства, всюди. Він має різний формат, але він є. Нащо цим могутнім державам капелани? Український Генштаб почав вивчати це питання, і ретроспективно я можу сказати, що також брав участь у розробці концепції капеланства в Україні. Приїздили канадці, приїздили американці, у нас були певні освітні цикли.

Уже з 2017 року потреба в капеланстві стала очевидною на рівні Міністерства оборони, і в 2018 році інститут військового капеланства запровадили офіційно. Звісно, не так, як хотілося, але ніби пообіцяли, що це лише початковий етап, і що буде поступовий розвиток.

Узяти, наприклад, Канаду: на армію з особовим складом 60 тис. є 230 капеланів. У нас армія, і це не секрет, — близько 270–300 тис., і всього 60 капеланів. Звісно, співвідношення суттєво відрізняється.

Але справа в тім, що капелан — це покликання. Це не просто людина, яка хоче попіаритися, — людина без покликання там просто не зможе бути. Бо ти ніби проміжна ланка між рядовим складом і командуванням, ти мусиш лавірувати між цими силами, адже командування хоче, щоб ти розказував їм про проблеми рядових, а рядові аж ніяк не хочуть, щоб ти про їхні проблеми комусь розказував. Тому капелан мусить бути досить комунікабельним, такою собі «Божою людиною». Водночас єдина людина, що може заходити без стуку до комбрига, комбата, — це капелан. Не треба попередніх домовленостей — він може постукати будь-якої миті, і комбриг або комбат повинен його прийняти.

— А як до капеланів ставляться самі військові?

— Ну, попервах різне бувало. Я знаю історії, коли військові відносять себе до певної релігії, конфесії, а тут приїздить, наприклад, батюшка Київського патріархату… Я навмисно не кажу «імам», бо імам, як і будь-який релігійний діяч, не може нав’язувати військовим іншої віри, якісь свої релігійні істини. Отже, приїхав батюшка, скажімо, Київського патріархату, а комбриг — греко-католик. Або приїхав греко-католик, а там хлопці з Московського патріархату — на початку війни таких випадків було багато. І їм ніяково — мовляв, нащо він сюди приїхав, що він нам тут може розказати?

Тепер, звісно, все внормовано, ситуація змінилася на краще, і вже, навпаки, приїзд капеланів вітають. Є спеціальні дні, вони навіть ставлять спеціальні каплички.

З капличками цікаво — дуже показова виходить міжрелігійна співпраця. Якось я приїхав на Луганщину, був на ТЕЦ, у станиці Луганській, у дворах, «на нулі». Там є християнська капличка, а мені треба десь помолитися, — і хлопці кажуть: будь ласка, скористайтеся капличкою, без проблем. Або в Авдіївці — там ми навіть одного військового одружувати їздили, за мусульманською традицією. До нас прийшов один київський брат і каже: будь ласка, ось є капличка, можете користуватися, молитися — жодних питань.

Себто є взаємодія, співпраця між капеланами, незалежно від віросповідання. Військові це бачать — цю взаємоповагу та толерантність, і це покращує взаємини в підрозділі. Неважливо, якого етнічного походження людина, якого віросповідання.

— Я сам учасник АТО. У 2015 році я вперше побачив добровольців з Ічкерії. Нам цікаво, чи беруть вони сьогодні активну участь у бойових діях на Сході України?

— До речі, я — офіційний капелан батальйону ім. Шейха Мансура, що нині дислокований у секторі «М». Кістяк цього батальйону — хлопці, що приїхали з Європи, бо ми знаємо, що уряд Ічкерії нині перебуває у вигнанні, а той маріонеточний режим у Чечні підтримує Росію.

Від самого початку військових дій у 2014 році хлопці стали приїздити. Ми чудово знаємо, яка тоді була ситуація в Україні: відкрита агресія РФ, «гра м’язами», люди ще не розуміли, що може бути далі. Ми знали приклади руйнування Грозного, захоплення Грузії, Південної Осетії — можна було очікувати чого завгодно, навіть килимових бомбардувань. То ці чоловіки приїхали сюди з еміграції — вони громадяни Данії, Швеції, Австрії, я їх знаю особисто, — і одразу був створений батальйон ім. Джохара Дудаєва на чолі з бригадним генералом Ісою Мунаєвим; цей командир у 2016 році загинув під Дебальцевим, коли виходили з оточення.

Були створені два саме ічкерійські, чеченські батальйони: шейха Мансура та Джохара Дудаєва. Вони брали участь у бойових діях, а тепер вони, як кажуть, «не воюють, а працюють» — захищають наші кордони в секторі «М» і захищають гідно. Буває, гинуть, отримують поранення — різне стається.

Я працюю не тільки з ними, а з усіма мусульманами, утім безпосередньо до них я обов’язково хоч раз на місяць мушу заїхати, побути, помолитися, підтримати як належить.

— Таке питання: з якими проблемами стикаються мусульмани на війні?

— Найпершою проблемою, що виникла, була проблема харчування, а саме халяльного м’яса, бо білкова їжа — це передусім м’ясо, принаймні для більшості чоловіків. А на війні тушкованка може бути свиняча, а може яловича, але при цьому не відповідати нормам, прийнятним для мусульман. Для побожних мусульман це проблема.

Я знаю багато мусульман, що воювали у 2015, 2016, 2017-му — з «Айдару», з «Правого Сектору» було багато добровольців, кримські татари були. Приїздиш до них, а вони все їдять, окрім м’яса. І коли така «дієта» триває досить довго, організм виснажується. Тепер, звісно, це стало більш доступно: навіть у магазинах продаються продукти, марковані як «халяль», — наприклад, курятина «Наша Ряба» здебільшого халяльна, — і цю проблему мінімізовано.

Друга проблема — нерозуміння з боку деяких командирів. Приїхав якось я в Широкине, там стояли морські піхотинці. Прибув, зайшов до командира, а він і каже: «Капелане, я хотів з вами поговорити. Така ситуація в мене була: я підбадьорив бійця нецензурно, згадавши його матір, а він на мене ледь не з ножем кинувся». З одного боку можна зрозуміти: війна, стрес, може, не стрималася людина, та й когось іншого це б лише розпалило, — а тут у людини гостре несприйняття, ледь не до прямої агресії. Я йому так пояснив: по-перше, має бути культура спілкування, бо стрес не тільки в нього; по-друге, якщо вже воюємо з Росією, — може, варто лаятися українською? В українській лайці таких словникових зворотів нема. Командир тоді погодився, що справді небажано вербально зачіпати гідність людини, до того ж у такій стресовій ситуації.

Або була ситуація під Луганськом... Ми приїхали, мавши офіційний дозвіл із Генштабу, — тепер цей дозвіл затверджено Наєвим (Сергій Наєв, від березня 2018 року — заступник начальника Генерального штабу Збройних сил України та командувач Об’єднаного оперативного штабу Збройних сил України. — Ред.). Зазвичай приїздиш до частини, і не маєш проблем: капеланам усюди дорога, адже командири знають, як присутність капеланів піднімає дух у частині. А тут приїжджаємо до одного батальйона — там служить мусульманин, до якого я хочу пройти, — а комбат каже, що не має права нас пропустити. Я питаю, на якій підставі, і показую дозвіл з Генштабу. А він відказує, що мусить узгодити з комбригом. Дзвоню замполітові — ну, тепер це називається не «замполіт», а «працівник з морально-психологічної роботи з особовим складом» (має на увазі командира, начальника. — Ред.) — дзвоню й описую ситуацію. А той мені відказує: ну, ви, мовляв, можете з тим бійцем поспілкуватися, але всередину зайти не маєте права. З якої, питаю, причини? Якщо в мене є дозвіл з Генштабу, на якій підставі ви мені хочете заборонити робити те, що дозволило вище керівництво?

— Так це ж бюрократизм!

— Саме так. Розумієте, ці речі… У багатьох замполітів ще тодішнє, радянське виховання, вони зашкарублі. Дехто з них справді не розуміє, що не політінформація змінює людину, що розмова про Бога, про духовність — ось що піднімає дух людини, а не розповіді про політичну ситуацію у світі…

Одним словом, є певні проблеми. Але, дякувати Богу, проти 2014, 2015, 2016, 2017 та 2018 років, коли капеланство вже запровадили офіційно, капелан уже бойова одиниця особового складу. Щоправда, не з тією зарплатою, яка має бути, і не з тим статусом, який має бути, — але це розмова довга, про це можна поговорити окремо. Зате тепер це офіційно, що знімає чимало проблем.

— Нагадую, з нами був голова релігійної громади мусульман «Милість» у складі Духовного управління мусульман України «Умма» Мурад Путилін. Студія «Взаємодія» бажає вам добро творити й по правді жити. Дуже вам дякую, салам алейкум!

— Ва алейкум салам!