«Неважливо, як молиться людина, коли вона поруч із тобою захищає рідну землю, й ти довіряєш їй своє життя»

13 березня муфтій ДУМУ «Умма» Саід Ісмагілов завітав на «Емігрантське радіо», де взяв участь у передачі «Добрий день» із Тетяною Дем’яненко.

Серед іншого, він розказав про історію заснування Військового капеланства мусульман України. Наводимо уривок розповіді:

— Коли у війні з РФ почали гинути люди, я ще залишався в Донецьку, бо аж до Іловайської трагедії всі в Донецьку вірили, що місто скоро буде звільнене. І тут мені зі Сватового Луганської області телефонують і кажуть: «Муфтію, тут мусульмани загинули, треба поховати». Варто відзначити, що ті люди за життя дуже серйозно ставилися до своєї релігії, виконували її приписи та не раз нагадували побратимам: якщо з ними щось станеться — їх слід поховати за мусульманською традицією.

Це було дуже небезпечно: якби сепаратисти знали, що я поїхав до українських військових, а потім повернувся, я точно потрапив би «на підвал», й мене б там катували — це 100%. Це коїлося щодня, багато разів: люди щодня потрапляли «на підвал», і їх там справді дуже катували, зі страшною винахідливістю.

Ми таки знайшли імама з неокупованої території, що приїхав до розташування частини й зробив усе потрібне, але саме тоді я зрозумів, що ми маємо потребу в українському військовому капеланстві, мусульманському — на той час у різних батальйонах уже були тисячі мусульман, не тільки чоловіків, а й жінок; особисто знаю декількох жінок, що були й парамедиками, й медиками, і навіть військовими — дехто з них і досі на війні, захищає Україну, — для задоволення їхніх релігійних потреб, а також для належного та гідного проведення їх в останню путь як людину, як воїна, як захисника, якщо станеться трагедія.

Коли я покинув окуповану територію та переїхав до Києва, я порушив це питання в нашому духовному управлінні, і ми зареєстрували Військове капеланство мусульман України — це офіційно зареєстрована релігійна організація, що опікується військовими. Я — один із військових капеланів, і коли не дуже зайнятий духовною діяльністю в Києві, то їду до зони АТО (тепер ООС. — Ред.). Там ми відвідуємо, з дозволу Генштабу, командування частин, підрозділів, тих мусульман, що боронять Україну. Ми спілкуємося, молимося разом.

Дуже важливо вислухати людину, бо будь-яка людина має стрес на війні, і їй треба виговоритися, порадитися, вилити душу. Імам, своєю чергою, повинен вислухати, дати пораду, підтримати. Якщо людину поранено — її треба відвідати у шпиталі; якщо людина загинула — її треба поховати відповідно до норм нашої релігії.

«Ті, хто колись казав, що в Бога не вірить, молилися гарячіше за всіх»

— Там, де стріляють, на передовій, невіруючих нема — там усі вірять. Мені розповідав один мусульманин, що коли вони виходили з іловайського оточення — вони виривалися на… БТР, здається, на якійсь броньованій техніці, точно не пам’ятаю, — то намагалися прорватися під страшним обстрілом. Він згадував, що навіть ті, хто колись казав, що в Бога не вірить, — усі молилися. Молилися й просили, щоб інші, хто знає молитви, теж молилися за всіх.

Смерть праворуч і ліворуч, убиті лежать просто на дорозі, і нема можливості їх навіть забрати, бо як зупинишся, тебе також уб’ють… Так от, ті, хто казав, що в Бога не вірить, молилися голосніше за інших. Зрештою вони вирвалися. Їх БТР підбили, але вони полями вирвалися з оточення й навіть усі лишилися живі.

«Там, на війні, всі одне одного зрозуміли»

— Знаєте, коли я там буваю, бачу, що в таких справді важких обставинах, коли людина розуміє, що від неї нічого не залежить, вона покладає всю надію на Бога. Бо ніхто, крім Бога, людину не зможе захистити, коли вже нема ніякого порятунку, нема ніякого виходу. І знаєте, правда, і Майдан, і війна народили нове українське суспільство. Якщо перед тим люди мали якесь відмежування, насторогу до людини іншої віри, до українців інших релігійних переконань, то там, на війні, всі одне одного зрозуміли. Бо неважливо, як молиться людина, якою мовою молиться — якщо вона поруч із тобою захищає рідну землю, ти довіряєш цій людині своє життя, і знаєш, що ця людина тебе не зрадить і прикриє важкої хвилини. Ця людина стає найдорожчою та найближчою, і вже неважливо, що вона визнає — важливо, що вона стає твоїм побратимом.

«Що б на нас чекало, якби Майдан програв? Росія б нам ніколи цього не пробачила»

— Отак, як на Майдані в найстрашніші дні, коли він палав, і гинули люди, християни, мусульмани, люди інших поглядів пліч-о-пліч намагалися захистити й врятувати не лише себе, а фактично всю Україну. Що б на нас чекало, якби Майдан програв? Було б навіть гірше, ніж в інших країнах, бо Росія б нам ніколи цього не пробачила. Якби вона мала владу над Україною — вона б нам ніколи не пробачила, що ми мали силу волі, мали гідність і мужність сказати «ні», — і так само на війні, абсолютно так само на війні! Коли ми захищаємо себе, то народжується нове українське суспільство.

«Я хотів би спитати тих політиків, що лякали мусульманами решту українців: чи не соромно їм?»

— Я спілкувався з військовими, кримськими мусульманами, що після окупації покинули півострів, бо не бажали переходити на службу до Росії. Це переважно кримські татари, справжні вояки, що й досі там, на війні, і тепер навіть мріють, що звільнятимуть Крим — саме тому й не демобілізуються. Уже п’ять років ці люди чекають часу, коли звільнятимуть Крим!

Вони кажуть: «Ми першими підемо звільняти нашу землю, нашу Батьківщину». І вони розповідали: «Якби був (у лютому-березні 2014-го. — Ред.) наказ... та хоч голими руками битися — ми б вийшли й билися. Ми б використали всю ту зброю, що в нас була, хоч її й було небагато».

Але наказу не було, не було й зброї, бо справді виявилося, що в Криму ніхто не був готовий захищатися, від Росії передусім. Нам [завжди] розповідали, що на нас нападе якесь уявне НАТО, завжди в Криму лякали ісламськими терористами. Казали, що півострів захоплять страшні мусульмани та вбиватимуть усіх. А на практиці «страшні мусульмани», що ними лякали, більше за всіх бажають боронити Україну та звільняти Крим.

Я б хотів спитати тих політиків, що лякали мусульманами решту українців: чи не соромно їм, що вони на своїх співгромадян, українців, казали, що ті — терористи, негідники?

Ними лякали всю Україну, а саме ці люди першими боронять Україну й борються за відновлення українського суверенітету, зокрема в Криму.